Відлуння трагедії

Серед великого розмаїття інформації на сторінках різних газет вже вкотре знаходжу відгуки читачів про колишню трагедію Дніпра – примусового виселення українців із своїх споконвічних місць проживання та створення там штучних морів. Зачіпає за живе сповідь людей – переселенців про нині вже неіснуючі села, що залишилися під водою.

Не оминула та трагедія і наше село Мошни, Черкаського району. Тому хотів би поділитися із читачами своїми роздумами на цю тему.
Із щемом у Душі та болем у серці згадують наші односельці – старожили середину шістдесятих вже минулого століття. Коли з побудовою каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі змінився не тільки сам Славутич, а й Душі тих, хто проживав біля його берегів. Заплановане виселення людей з територій, де планувалося зробити штучне море заторкнуло значну частину колишнього козацького сотенного містечка, а нині села Мошен. Як грім серед ясного неба пролунало тоді оголошення місцевої влади про виселення людей із споконвічно заселених ними низинних територій села. Там люди проживали здавна. Кожного року їхні садиби зазнавали традиційних підтоплень від весняних паводків. З часом люди звикли до них настільки, що вже й не уявляли собі іншого життя. Бо так тривало там більше чотирьохсот років... Примусовому виселенню підлягали урочища Замістя та Лютарівка, вулиці Довга та Дробишівка. Місця, де “пішки ходила сама історія”. Адже із стапелів суднобудівної верфі на Замісті вийшли у своє перше плавання перші на Дніпрі пароплави «Бджілка» та «Надежда», що були великою надією графа М.С.Воронцова, а Лютарівку і понині омиває своїми водами копана за його наказом вручну, річка Вільшанка.

Терміново переселенцям виділяли у різних кутках села ділянки під забудову та надавали грошові компенсації для побудови нових осель. Старі їхні оселі руйнувалися та зносилися так швидко, що деякі переселенці не встигали навіть перевезти матеріал із своїх зруйнованих домівок. Майже третина села була у клопотах. Як завжди усе приурочувалося до якоїсь дати чи терміну...

Та з пуском гідроспоруд на Дніпрі вода зайняла зовсім інші місця, ніж ті, що планувалися творцями “дешевої енергетики”. Вона більше не прийшла у виселені урочища. За весь період, що пройшов з того часу повінь нагадала про себе лише один раз – 1970- му році.

Уявіть собі розчарування та біль виселених без потреби людей! Ще можна зрозуміти тих, у кого родинне гніздо раз і назавжди залишилося під хвилями. А у Мошнах усе було інакше. Проїжджаючи дорогою на Черкаси переселенці ще декілька років плакали, коли бачили печища своїх зруйнованих осель. Не було там ані води, ані життя... Найбільш скривдженими були жителі Лютарівки. Тільки – но відбудовані після війни спалені німцями оселі, толком не обжиті, доводилося залишати знову.

Пізніше виселені Замістя та Лютарівку розрівняли бульдозерами, знищивши високі насипи та печища, зробивши із них колгоспні поля. Добре угноєні людські городи, що стали полями дали непоганий урожай. Колгосп вийшов у передові по району. А людей розселили по різних урочищах села. Хтось почав будувати нові оселі на піщаних горбах у Звіринці, що на Ревках, комусь дісталися наділи на Чернечому (нині вул.. Красноармійська), а з іншими поділилися площею родичі в різних куточках села. Отак і завершився у Мошнах грандіозний проект побудови каскаду гідростанцій на Дніпрі. Ошелешені люди вже пізніше зрозуміли усі вади тієї авантюри, та щось змінити було вже пізно.

Лише стара Дробишівка забудувалася знову, отримавши нову назву – вулиця Зелена. Та справжньою невигойною раною односельчан і понині залишається колишня вулиця Довга. Вона не увійшла до колгоспних полів. Там, між насипами від колишніх осель і понині колишні переселенці обробляють свої городи. З усіх сил тримаються за них, бо то усе, що залишилося від їхніх батьківщин та власної юності. Та все ж, час невблаганний, все більше стає необроблених клаптиків землі, або вони змінюють господаря. Лише двійко чи трійко солов’їв ще витьохкують у заростях на колишніх печищах. Про що виспівує пташина? Хто знає, адже вік пташиний такий короткий, що вона пам’ятає? Не те, що пам’ятають старі люди. Про ті дні, коли після зимових вечорниць підходила весняна повінь. Тоді у Мошнах на усю округу завжди було чути аж три безплатних хори: дівчачий, солов’їний та жаб’ячий. Немає нині ні одного, ні другого, ані третього... Мабуть, вже й не буде. Доживають свого віку колишні мошнівські парубки та красуні, що прожили своє життя у нових місцях, зникли могутні терники обабіч доріг на Замісті та на Лютарівці, у яких гніздилися пернаті солісти, а жаба без води не живе... Отак пройшов у Мошнах той період чергового нищення України, залишивши по собі гіркі спогади. Лише нинішні покоління нічого про те не знають та сприймають усе так, як воно є. Без болю...

Гігантизм проектів «великих будівничих» з часом змінив як природу, так і погоду усього Придніпров’я. Менші за рангом «зодчі» розробили програму меліорації земляних угідь.

Саме вона і доконала залишки старої екосистеми Дніпра. Подивіться нині на копану Вільшанку, знайдіть в малих озерцях рибу, покажіть де гніздяться дикі качки. Подивіться на майже знищене лісове господарство. Зниження рівня води в земельних горизонтах довело до всихання лісу та людських садів. Посушливі роки зробилися все частішими, можна з упевненістю говорити, що помста природи за її ґвалтування не забарилася…

Окремим рядком зауважу, що Мегапроекти колишніх союзних «спеціалістів» в Україні мало хто вважав злом, та й говорити про це тоді було просто небезпечно – комуністичний Гулаг добре вчив незгодних уму – розуму. Сьогодні, майже через половину століття стали відомі вади того безумства, їх видно неозброєним оком. Відкрилися і таємні сторони проекту – гіганта.

Виявляється, що у випадку руйнації хоч одної греблі на Дніпрі вище Мошен невідворотно спрацює ефект доміно. Впадуть усі загороди каскаду. Різниця у б’єфах Канівської ГЕС та нашою місцевістю більше шести метрів. Це означає, що хвиля води висотою у 3 метри знесе усе, що зможе на своєму шляху, в тому числі і Мошни. Невесела перспектива, а взявши до уваги воєнні дії, на жаль, вона може стати жорстокою реальністю.

Сьогодні новітні олігархи виношують страшний план будівництва мегакурників, справжнього монстра, що з часом може стати страшною бідою для природи та людей. Хизуються тим, що це буде найбільше у Європі підприємство. Ще одного знущання над собою місцева природа може вже й не витримати. А за людей і говорити нічого. Невже план реалізації ленінського ГОЕЛРО ані можновладців, ані простих людей так нічому і не навчив? Чи може оті олігархи так впевнені у своїх можливостях, що замах на вбивство жителів майже десяти сіл Черкаського району вважають безкарним жартом? Особисто я, так не думаю. Влада приходить і відходить, а за вчинені злочини колись таки доведеться відповідати. Навіть радникам та кумам президента, та зятям екс - спікера Литвина, що до смерті хоче «залюбити» Україну. Сподіваюся, що це їм не вдасться, не дадуть прості люди, бо кому хочеться вмирати передчасно не залишивши опісля себе навіть потомства.

А що у Європі немає таких підприємств – монстрів, то воно й зрозуміло – жоден тверезо мислячий чоловік до такого й не додумається. Таке може прийти в голови лише нашим олігархам, котрим примара наживи затьмарила і розум, і честь, і совість…

Отож, колишня трагедія Дніпра відбулася майже без жертв, хіба що не витримали чергового насилля над собою деякі старі люди. Вмерли тихо, без будь – яких протестів. Бо залякані боялися влади більше ніж смерті. Майже через половину століття залишки тієї людино ненависної системи знову хочуть випробувати людське терпіння. Знищити Тарасову Могилу та людські оселі у самому центрі України. Добробут власної кишені у таких втричі дорожчий за добробут держави. Наштовхнувшись на жорстку протидію місцевих жителів, вчинивши дії, які кваліфікуються Українським законодавством як злочин, нова олігархічна Косюківська орда посунула на Чигиринщину. А може в цьому історичному місці їй вдасться спаскудити все живе? Що ж, поживемо – побачимо! Але в жодному разі не слід заспокоюватися, щоби знову не стати жертвами новітньої трагедії. Тепер вже екологічної.

Сергій Гречуха. Краєзнавець.
с. Мошни. 2016 р.