МОШНИ: ВІД МИНУЛОГО ДО СУЧАСНОГО (ЧАСТИНА 1)

Ця книга – краєзнавчі розвідки історії нинішнього села Мошни,Черкаського району Черкаської області. У ній автор ознайомлює читачів з історією виникнення назв урочищ та вулиць рідного села, яке колись було форпостом у боротьбі проти татар. Саме звідси Староста Канівський та Черкаський – Дмитро Вишневецький (Байда) повів козаків засновувати Січ. Було воно містом, а пізніше стало великим сотенним містечком з козацькими порядками.

Мошнівська козацька сотня входила у склад Черкаського полку. Вже після революції 17-го року воно було райцентром, а сьогодні Мошни – красиве та велике село у самому центрі незалежної України.

Це вже третє видання книги про топоніміку с. Мошни. Майже усі розповіді у книзі викладені із згадок та переказів старожилів – односельчан. Деякі із них підтверджуються знайденими архівними записами та публікаціями з різних джерел.

У збірочку увійшли архівні відомості про володарів старих Мошен. Фотоілюстрації дозволять Вам зробити своєрідну екскурсію старими Мошнами.

Матеріали збиралися на протязі довгого часу, більше чверті століття. Книга розрахована на широке коло читачів, які люблять та шанують минувшину рідного краю.







ВІД АВТОРА

Книга, з якою Ви щойно зустрілися розповідає про старі Мошни, які здавна розташовані у самому центрі України. Через село пролягла дорога, що була тут дуже давно, як військово – етапна, а нині вона має код Р –15. Нею проїжджають подорожні від Черкас до Канева та у м. Київ. Це видання друге, доповнене та перероблене.

Спостерігаючи чарівні краєвиди Мошен з величним Спаським храмом ніхто, мабуть, і не задумується про те, що кожен метр цього старовинного населеного пункту увібрав у себе частинку історії України. В цій книзі Ви зможете частково познайомитися із тією історією, яка залишилася нащадкам у назвах урочищ, вулиць та окремих місць. Матеріали до книги збиралися досить довго, на протязі майже тридцяти років.

Саме із розповідей, легенд та переказів мошнівських старожилів та знайдених пошуковцями архівних матеріалів вдалося відновити старовинне "лице” Мошен. На основі зібраних даних створена карта старих Мошен, яка і опублікована в книзі, як додаток. Книга добре ілюстрована старими фото на яких зафіксовані старі Мошни та вже неіснуючі нині вулиці та провулки. Ці фото також зберегли небайдужі до старовини мошнівці. Тому виникає велика потреба засвідчити безмежну вдячність жителям нашого села, що взяли активну участь у збереженні історії рідного краю, які донині проживають в ньому та тим кого вже, на жаль, немає з нами... Саме їх розповіді і лягли в основу цієї збірочки.

У книзі відображена минувшина Мошен, її непрості моменти у житті старовинного містечка. Згадується у книзі місце, де відбувся бій козаків із Канева та Мошен з польськими каральними військами. 12 років після того, відбувся усім відомий з історії бій під Кумейками, який фактично розпочинався та закінчився у Мошнах кривавим відлунням, що зафіксувалося у назві їх урочища – Лютарівкою...

Отже, читач зможе перегорнути сторінки історії колись великого міста, пізніше - козацького сотеного містечка, а нині одного із тисяч населених пунктів України.

Як доповнення, зроблена таблиця із переліком майже всіх урочищ та вулиць старих Мошен, де стисло надані відомості про походження їх назв та їхні нинішні назви. Чому майже? Та тому, що іще існують урочища, назва яких до кінця не вияснена та не опрацьована. Як приклад: старе урочище Ревки та урочище Кулажине, що входить до його складу. Їх назви – загадка донині.

Читачам, що цікавляться історією та минувшиною рідного краю надається скорочена біографія М.С.Воронцова та його родини. Цей чоловік у минулому зробив немало для відродження колишнього містечка. До уваги читача додаються його фото та фото будівель, що були збудовані у різних місцях за його кошти. Унікальною є так звана «Лондонська колекція», де зафіксовані члени родини М.С. Воронцова.

Не все, що хотілося, викладено в даній збірочці. Ще існує досить багато матеріалів, які потребують опрацювання та досліджень професійних істориків. Вони не можуть бути опрацьованими краєзнавцем – аматором. Та записані із вуст старожилів розповіді можуть стати відправним пунктом у подорожі в далеку минувшину рідного краю...

Особлива вдячність авторам фотознімків: Федору Мефодієвичу Лопушняку, Миколі Олександровичу Коцар, Івану Івановичу Моргуну, Оксані Сергіївні Машковій. Саме ці люди дозволили наочно продемонструвати читачеві старовинне та нинішнє "лице” Мошен.

Велика вдячність усьому колективу Черкаської районної СЮТ (керівник М.М.Якименко), які підтримали мене морально, допомогли деякими матеріалами та оргтехнікою. На біду, в нинішній час видати книгу повторно немає ніякої можливості. Саме через те, мною прийняте рішення поповнити цим виданням інтернет ресурс.

З повагою та пошаною Сергій Гречуха.


СТАРІ НАЗВИ ВУЛИЦЬ ТА УРОЧИЩА С.МОШНИ

Благодатна земля у самому центрі сучасної України ще далеких історичних періодів була чільним місцем у розвитку культур, що народжувалися та зникали. Життя завжди було на цих родючих землях, хоча ми донині не знаємо по нього майже нічого. Лише старі кургани, археологічні знахідки та легенди засвідчують про те, що люди проживали в цих місцях дуже давно...

Здавна існують легенди про те, що у місці злиття річки Росі з Дніпром стояв древній та славетний Родень – племінний центр русів, столиця легендарної Артанії. Гідронім Рось у прадавніх слов’ян став етнонімом Русь. Роксолани та Роси проживали тут не одне століття, а учені донині шукають їхні пристанища, серед них і древній Родень. Та ніхто із них не може із впевненістю вказати на якесь старе городище, яке і було колишнім Роднем. На мошнівських теренах давно існують сміливі здогадки про те, що старовинний Родень був від цих місць десь дуже недалеко...

Грунтом для цих здогадок став древній Дніпро, а вірніше його старе русло, яке у давнину проходило повз сучасні села Байбузи та Яснозір’я. Якщо взяти гіпотетично прослідкувати оце старе руслоуверх за течією, то воно виведе нас до нинішнього села Межиріч.

Саме звідси повертав прадавній Дніпро до місця зустрічі із Россю, біля нинішнього с.Драбівка. Рельєф, що залишився в цих місцях, чітко на це вказує. Гідрографія, вказана на мапах, не входить в протиріччя із такою здогадкою. Отже, все-таки, вірогідно, що то був Дніпро, який неодноразово із прадавніх часів змінював у цій місцевості своє русло. Як відомо, на планеті були неодноразові потрясіння та катаклізми. Отже, вірогідно, що відбулися деякі зміни в рельєфі тектонічного походження. Коли відбувся підйом рельєфу даної місцевості на декілька метрів, то Дніпро відступив на схід, нарізавши собі нове русло від с.Межирича до с.Березняків, і вже в нинішніх Мошнах опинився по другу сторону природного підвищення – нинішніх Ревок. Вже після зміни русла Дніпром, річка Рось ще деякий час протікала двома рукавами по старих річищах, до Мошногір та до Межирича, а потім остаточно змінила своє русло на сучасне. Але під час великих паводків старий водний режим зберігся до нинішнього часу, тому до цих пір залишилися заболочені низини по прадавньому руслу Дніпра – Росі. З півдня в нього впадають ріки Фосса та Вільшанка. Отже, саме ці факти дають грунт для здогадок про те, що саме древній Борисфен, або Данапріс змінював своє русло в нашій місцевості неодноразово, бо іншої великої ріки тут просто не існувало… [9]

Є ще деякі факти, що наводять на роздуми. Саме на південь від Ревок, в урочищі Карпенкова гора, є старе городище з древніх часів. Це ще раз вказує, що велика ріка там була завжди, бо люди у різні часи неодмінно селилися недалеко від води. Та хто встановив, що ж то за городище, і як воно колись називалося? Відповіді поки ще немає…

Якщо взяти пізніший історичний період, то знову ці старі річища наштовхують на роздуми.

Біля місця, де нині розкинулися Мошни, а вірніше біля Дячкової гори і зливалися колись Рось із Дніпром. Залишилися згадки у літописах про те, що гирло Росі було останнім пунктом збору кораблів перед торговим походом у Візантію. Тут їх ремонтували, опоряджували та дозавантажували товарами. У цьому місці озброєні дружини Русичів зустрічали на зворотому шляху свої кораблі та супроводжували їх до Києва. Так звані гречники та залозники – торговці на старому Дніпрі привозили сюди не тільки товари, а й частинку чужої культури. Той шлях «із Варяг у Греки» пролягав місцями, де тепер розкинулися Мошни, а старе Мошногір’я з горою Шпиль залишилися донині німими свідками тих подій. Тому і виникає цікаве питання, то де ж тоді стояв легендарний Родень - колиска Русів? Мабуть, за ці віки, що минули, його не там шукали… [12]

Вже у початку цієї розповіді уважний читач звернув увагу на своєрідні назви урочищ та місцевості про які йшла мова. Саме з історією їхнього виникнення у старовинних Мошнах та про ті старі часи, що перегукуються у їх назвах із сучасністю і буде подальша розповідь.

Населений пункт Мошни відомий в історії ще із часів правління київського князя Семена Олельковича. Саме від нього київський боярин Єршевич одержав цю територію за вірну службу князеві. Але татарська орда ще в 1482-му році спустошила невеличке поселення полонивши його жителів, а саме поселення згоріло дощенту... Син боярина Єршевича, Васька Єршевич звернувся до литовського князя Олександра щоби той дозволив відбудувати поселення знову та заселити його людьми. Така грамота з дозволом князя Олександра написана ним у м. Вільно надійшла Черкаському намісникові Кмиті Олександровичу 17-го травня 1494-го року. Документ знайдений в архівах, де вперше офіційно згадані Мошни і став тією відправною точкою, з якої і розпочався відлік віку населеного пункту Мошни. [1]

З того часу змінилося немало власників Мошен, були Мошни містом та містечком, формуючи свою самобутню історію. Разом з тим все чіткіше проявлялося "лице” населеного пункту у назвах його урочищ вулиць та окремих місць. Про це і поведемо мову в наступній розповіді.

Як відомо, власність колишніх хазяїнів Мошен не була одноосібною. Окрім чиншових хазяїв, на мошнівських теренах здавна були і інші власники. То були хазяїни навколишніх хуторів та придбаних у власність земель. Отже, саме від їхніх прізвищ та прозвищ і залишилися назви деяких теперішніх урочищ та вулиць, закріпившись за ними як топонім. Із такими назвами в подальших розповідях ми будемо стикатися неодноразово. Будуть щодо цього і деякі пояснення, які випливають із розповідей старожилів та із знайдених архівних документів.

При ознайомленні із назвами урочищ та вулиць старих Мошен використовуйте карту с. Мошни ( Додаток 1. Карта с.Мошни із зазначенням старих назв та урочищ ). Ця карта складена членами краєзнавчого клубу "Артанія”районної СЮТ, де кожен учасник спільної роботи додав до неї свої знахідки та знання.





Семеновича Воронцова. Зрубані дерева були сплавлені водою по р. Мошна до Дніпра, а далі відбуксировані власними пароплавами хазяїна до судноверфі у м. Миколаїв. Нині у тому місці залишилося невелике поле та росте старий сосновий бір.

Далі, після спуску з Узвозу дорога виводить нас до села. Ліворуч та праворуч від неї колись були хутори. Той хутір, що був ліворуч стояв ще у кінці сімсотих років вже занедбаним, тому уся та земля перейшла у 1793-му році за дарчими документами від тодішнього господаря містечка Г.О.Потьомкіна його племінниці Браницькій Олександрі Василівні (1754 - 1838 р.р.).

А Браницькі за геральдикою були герба Корчак. Так і залишилося те місце Корчачиним. До цього часу старі люди називають те місце Корчачиною землею. Цікаве це місце іще тим, що із давніх пір тут завжди в кінці серпня збиралися у вирій великими групами лелеки. І хоча тепер їх залишилося зовсім небагато, але збираються вони на тій землі і понині... [3]

Тепер у тому місці знаходиться фермерське господарство І.М.Оніщенка "Білий лебідь”, яке займається розведенням цінних порід риби у викопаних для цього ставках та обробляє орендовану ним колишню Корчачину землю. Мабуть, сам орендатор не відає історичного минулого тієї землі, як мало хто у самих Мошнах знає про її історію.



До речі, саме звідси починалися так звані "панські землі”, що тягнулися ліворуч канівської етапної дороги аж до центру містечка (до старої пошти). За Корчачиним, ближче до Кривого болота було урочище Левадки із бродом через оте болото. Той брід виводив у с.Тубільці на Забір’я. Тудою, повз вербичку та через брідок довгий час ходили люди з Тубілець до Мошен на базар. Там була зручна стежка, але в болоті завжди було багато п’явок...

Тепер ці землі, як вже згадувалося, арендує місцевий фермер І.М.Оніщенко і там розташовані викопані за його розпорядженням ставки. Цікаво те, що коли їх копали, то було виявленно поселення черняхівської культури ( 3 - 7 століття н.е) - предтечі Київської Русі. Напроти, праворуч від дороги, що нині веде у село Тубільці – могильники цієї ж культури. Отож, люди проживали у цій місцевості вже півтори тисячі років тому...[9]

Такі знахідки на теренах Мошен не поодинокі, тому і приваблюють сюди археологів. Пізніше ті землі були під водами Дніпра, а вірніше його правої протоки, яку називали річкою Мошна.

Далі, за дорогою на Тубільці починалося урочище Кути, яке тягнулося аж до урочища Крячиного. Чому ті Кути так називалися наразі невідомо, але добре відоме те, що там колись було старе русло р.Мошна. З часом ця частина річки змінила своє русло, а залишки старого русла з часом пересохли. Меліорація, що була проведена у середині 60-тих прискорила той природній процес. До середини сімдесятих років там ще росла розкішна шелюга, а нині у тому місці з’явився великий сільський смітник. На схід від того місця, існують до цього часу три великі та глибокі ями з водою. В народі їх прозвали Викрутнями. Своєрідні озерця залишилися в тому місці ще із часів, коли там протікав старий Дніпро. За розповідями старожилів, у 1933-му році на Дніпрі була найбільша за сторіччя повінь. Саме тоді дніпрова вода прорвавши захисні греблі "викрутила” глибокі ями. Одна із тих захисних дамб існує і нині. Тягнеться вона від Дубини в сторону с. Тубілець. А називають її люди Ксьондзевою Греблею. За розповідями старожилів, тут були хутір та сінокоси, що належали колись мошнівському костьолові. Тому зрозуміла і назва греблі. На північний схід від Викрутнів у Кам’яній Дубині також колись жили люди. Вірогідно, що назва цього урочища залишилася через те, що тут люди знаходили скам’янілі "морені” залишки дубів. Ті дерева були вирвані з берегів Дніпра та занесені намулами весняних паводків. У 60-тих роках у Кам’яній Дубині ще була мисливська база Київського військового округу.

Сюди на відпочинок приїжджали навіть високопоставлені гості з уряду. А їхати в таку даль від Києва було чого. Якщо віртуально уявити собі біблійний Рай, то частинка його знаходилася саме у Кам’яній Дубині. Чарівні заплави Дніпра багатющі на рибу, похилі піщані береги, а на тих берегах ріс сосновий ліс із запаморочливим запахом хвої. Коли спадала весняна вода, то на луках та заплавах зеленіла висока запашна трава. На відпочинок у вихідні дні до бази КВО їхали і мошнівці. Там, за невелику платню (всього 50 копійок на добу) можна було взяти в оренду дерев’яного човна. Хто відпочивав, а хто заготовляв на островках сіно. Довелося і мені у дитинстві з батьками побувати у цих місцях. Запам’яталося, як з нетерпінням чекала дітвора появи на Дніпровому фарватері великих пасажирських пароплавів "Некрасов”, "Добролюбов” та "Т.Г.Шевченко”, які вітали людей басовитим гудком. То було незабутнє враження... [12] А ще оце місце повинен знати кожен українець.

Колись під Дубиною був Хутір із Хутірським Брідком біля нього. Саме у ньому зародилося українське козацтво як таке. у 1493 році після походу на Очаків під проводом Богдана Глинського (Мамая) на кордоні Черкаського та Канівського обводів ним був заснований хутір – зимівник ватаги, що повернулася з походу. Як зазначається в скаргах кримського хана в 1502 – 1503 роках Київські та Черкаські козаки дуже ускладнили життя його купців та послів нападаючи на їхні валки. Той хутір біля Мошен, де проживала ватага, що пізніше стала називатися козаками проіснував майже чотириста років. За довгі століття він так і не набув якоїсь іншої назви. Хутір, та й усе... Назву Ксьонзів хутір те поселення отримало вже після руйнації Січі. Ще у 30-тих роках минулого століття той хутір переселили у село. Сталося це тому, що банда Дзюбановських вирізала на тому хуторі кілька сімей. Залишилася лише назва урочища (на карті Кам’яна Дубина, Хутір із Хутірським Брідком не відзначені, бо вони знаходяться вище від урочищ Кути та Крячине . Поряд з ними дугою розташовані урочища Широка долина та Могилки). Ці землі донині входять у підпорядкування Мошнівської сільської Ради. До речі, у Дубині знаходиться братська могила, де поховані десантники – парашутисти, що були скинуті у вересні 1943-го року на добре укріплений гарнізон фашистів. Небагатьом парашутистам червоноармійцям вдалося вижити у ту жахливу ніч, їх розстріляли фашисти ще в повітрі, освітивши небо запаленим сіном... [2]

Праворуч від Узвозу було поле, яке майже всі власники Мошен протягом століть здавали людям у оренду. Тут також були урочища, але там ніхто і ніколи не жив, принаймні так вважалося у офіційних документах. Та зовсім недавно колишній житель Мошен, що нині проживає у с. Тубільці, Шепіль Володимир Андрійович розповів, що старожили Мошен та Тубільців стверджують про те, що поселення людські там були. Трохи далі від Узвозу, на захід, було урочище Круглик, яке, вірогідно, одержало свою назву тому, що там здавна було невелике озерце і воно кругле мов блюдце. Те озерце існує і нині, є в ньому і вода, а навкруги нього ростуть верби та верболіз. То в південній частині того озерця був колись хутір із вітряним млином. Ще один хутір знаходився дещо на північний захід на Горбанях. Ця назва, вірогідно, виникла тому, що тут були старезні горби – кургани. На тому хуторі також був вітряк... Довелося побувати у цих місцях щоби роздивитися, чи немає там якихось залишків житла? На Горбанях вже давно зоране поле, а от біля Круглика місцями ще і досі росте трава спориш, яка споконвіку була супутником людських осель... Цікаво іще інше – у 1637-му році в цих місцях відбулася битва між повстанцями козаками та польським військом, що відома в історії як битва під селом Кумейками. Детально описана вона у працях різних істориків, але згадки про якісь хутори там немає. Цілком очевидне те, що виникли вони, вірогідно, дещо пізніше. На жаль, невідоме і те, чому їх залишили люди... [11]

Достеменно відомо, що згаданих курганів у тому місці було біля десятка. «Дожили» старовинні споруди із сивої давнини до доби войовничого комунізму. Новітні партійні недоумки та жлоби у погоні за міфічними урожаями розгорнули бульдозерами та розорали усі Кургани. Мабуть через те зникли і людські оселі…

Ще західніше, через колишню дорогу на Корсунь під с.Яснозір’ям, є старе урочище Заводище, де колись стояла гуральня князів Воронцових. Вона нерейшла їм у власність від Олександри Браницької. Пізніше, у 1882-му році, той горілчаний завод із артезіанською свердловиною на його території, перейшов у власність внуки М.С.Воронцова княгині К.А.Балашової. ”Андреевская” (названа в честь Андрія Шувалова – батька К.А.Балашової або її сина, теж Андрія) та "Александровская” горілка, що вироблялись на гуральні були дуже якісними і подавались до царського столу в Санкт-Петербурзі. А ще оте місце було відомим тим, що саме тут нікому не відомий архітектор Городецький здійснив «пробу пера» спроектувавши будівлі управління та виробничі цехи. Той горілчаний завод мав свою артезіанську свердловину глибиною аж 110 метрів.




Поміж Кругликом та Заводищем, обабіч старої корсунської дороги розляглося вже згадуване нами урочище Горбані, яке одержало таку назву через те, що там були розорані старі скіфські чи сарматські кургани - горби (скіфи жили на цій території понад п’ятсот років – з восьмого по третє століття до нашої ери).

Кургани були у полі, стояли окремо один від одного аж до с. Кумейок. На них ще здавна та у часи козаччини були збудовані так звані ясачні пости, на яких несли варту мошнівці. Завданням тих постів було попередження людей коли в окрузі з’являлися татарські людолови. Густий дим та вогонь валував із запалених діжок із смолою, його добре було видно звідусіль. Так вість про небезпеку поширювалася далі, бо сусідні пости робили те ж саме...

Нині там, на Горбанях, ще помітні залишки трьох із знищених курганів. Залишився не знищеним лише один, який стоїть біля колишнього колгоспного хімскладу (в народі він так і зветься – Курган). Стоїть, нагадуючи про минулі віки у полі біля Мошен уже більше двох тисяч років. Хто звів цю "споруду” та із якою метою – залишилося загадкою понині... [7]



Стара корсунська дорога, про яку ми вже згадували тягнулася аж до містечка Мошен. Ліворуч від неї, до соснового бору лежить урочище Вершина. Це також давня назва, але, що вона означає до цих пір узнати, на жаль, так і не вдалося. Та цікаве те, що там у сучасному сосновому бору ще вирізняється старий курган – найближчий до Мошен.

Багато згадок про мошнівську минувшину залишив колишній старожил Мошен Гречуха Сидір Артемович, який був адвокатом ще до революції. Він був добре освіченою людиною, довго мав справу із різними документами, а ще дуже любив історію та вмів утримувати біля себе слухача своїми розповідями. Ті розповіді про Мошни слухав і я, ще хлопчаком, а нині вони вже підтверджені знахідками у архівах, хоча є там ще багато роботи...

Як стверджував Сидір Артемович, що саме у цьому місці в чистому полі в урочищі Вершина і відбулася козацька Рада перед боєм під Кумейками у 1637 році, рівно 370 років тому. На тій Раді Павло Бут (Павлюк), Карпо Скидан та Дмитро Гуня вирішили просити допомоги у повсталих людей та козацьких очільників про допомогу. Тоді були розіслані до них листи та універсали. Сюди і прибували козацькі сили. Повз Вершину проходила колись раніше згадана дорога. Саме цією дорогою з Горбанів і відступало до Мошен військо Павлюка та Гуні, Дмитро Гуня. Потерпівши поразку від коронних польських військ під Кумейками у ніч на 7 грудня 1637-го року... Нині від тієї старої дороги залишився лише фрагмент біля Вершини. А ще є розповіді старожилів, що у болоті, яке знаходиться обабіч старої дороги в Корсунь у війну, у 1944-му році провалився під лід німецький бронетранспортер, що оминав відступаючий обоз Вершиною. Люди говорять, що та машина до цього часу в болоті у Вершині. Невідомо чи те правда, але такі чутки були з різних джерел. А от те, що німецькі війська втікали із Мошен саме цією дорогою – то це стовідсоткова правда, як і те, що під Корсунем чекала на них могутня пастка...

Отак, стара дорога і виведе нас до урочища Руда. Свою назву одержало це місце ще у сиву давнину. Тут, ще у часи Київської Русі стояло досить велике, як на ті часи, місто Рудь. Було воно загороджене дерев’яним частоколом з усіма потрібними будівлями.



Відомості про те древнє місто дуже скупі, вони є в "Енциклопедії міст та сіл України”. Невідомо, коли і як зникло те місто, але люди проживали на хуторі у Руді до 1947-го року. Коли вони переселилися у село, то на місці хутора був посаджений сосновий ліс. Між саджанцями залишалися зорані полоси, рядками їх називали місцеві жителі, та з дозволу лісництва саджали там картоплю. Тоді і знаходили знахідки, що підтверджували існування колишнього міста Рудь. Працювала там і археологічна експедиція, яка паралельно вивчала і інші старі городища на мошнівських теренах.

Та повернемося знову до Узвозу, до старої етапної дороги, що веде в с. Мошни з боку Канева. Як ми вже знаємо, ліворуч була Корчачина земля, а праворуч був хутір Лукаша. Землі хутора починалися у тому місці, та тягнулися клином між канівською дорогою та лісом, за яким було урочище Вершина. Лежали ті землі майже до сучасного підприємства "Верес” (колишній завод продтоварів) та продовольчого магазину на Червоноармійській вулиці. То було так зване Лукашеве поле (сучасна ділянка землі де ростуть пальметні сади і розташувалися людські городи - так звана Попівська земля, яка на карті лежить за межами села і тягнеться від Узвозу до початку нинішнього села, також належала до Лукашевого поля).

Ким був згаданий Лукаш донині взнати, на жаль, так і не вдалося. Саме оце місце і стало колись давно власністю Мошногірського Вознесенського монастиря і відтоді воно називалося Чернечим. Яким чином це сталося наразі теж невідомо, бо не знайшлося про це ніяких записів. Є різні версії, перекази про те, що до цього "доклав руку” Богдан Хмельницький та інше. Ті перекази небезпідставні, бо свою власність Богдан у Мошнах мав, мав і владу щоби так вчинити...

Але вперше в архівних документах згадуються монастирські землі в універсалі гетьмана Петра Дорошенка від 22 червня 1671-го року. Там іде мова про надання тим землям особливого гетьманського захисту. Другим документом, який підтверджує належність цих земель монастиреві є універсал гетьмана Івана Мазепи від 20 травня 1708 року. Отже, можна із впевненістю відмітити те, що Чернече вже було у другій половині 17-го століття. [8]

Використовувалися ті землі монастирем до 27 травня 1854-го року, коли за "мировою угодою” між монастирем та головнокеруючим маєтком князя М.С.Воронцова, І.Т.Ягницьким частина цих земель відійшла до маєтку за оплату монастиреві у 260 рублів сріблом щорічно. А із 18 липня 1858-го року там було дозволено забудівлю житла людям. Цілком вірогідно, що то були кріпаки князя С.М.Воронцова. Саме цей далекий час можна вважати започаткуванням двох нових вулиць у містечку: Сметанівки та Підбір’я. Сметанівка тягнулася праворуч від канівської дороги до нинішньої лікарні, а вірніше до вулички – тупика Хабизалівської що навпроти нинішньої аптеки, у якій збудував у початку 1900-тих років собі хату керуючий мошнівською частиною маєтку Балашових - Бабич Михайло Ілліч. Той красивий будинок стоїть і нині.

Колись поза сараєм того обійстя до Гомонівки, або до польського цвинтаря, через людські огороди була лише вузенька пішохідна стежечка. Та в початку 60-тих років рішенням виконкому Мошнівської сільської Ради прямо по тій старій стежечці пролягла нова вулиця, яка нині носить ім’я Олександра Невського. Нині вулицю Невського біля згаданого нами красивого будинку Бабича перетинає вул. імені Ф.П.Смаглія, який був у 1918-му році головою ревкому. Саме він встановлював у Мошнах радянську владу. А колись це була безіменна вуличка – тупик, що починалася від шинку на Частоп’яні. [12]



А що стосується Сметанівки, то таку назву та вулиця одержала через те, що першим дворищем у її початку (це був початок Мошен із заходу на канівській дорозі) була садиба звичайних жителів на прізвище Сметана.

До речі, із тієї далекої пори люди із прізвищем Сметана проживають у тому місці донині, але вулиця носить ще із 20-тих років минулого століття назву вул. ім. Леніна... Це – центральна вулиця у селі, тому у подальшій розповіді згадки про неї будуть неодноразово. Споконвіку вона мала грунтову дорогу, місцями там був важкий сипучий пісок, а місцями було непрохідне болото, що сягало волам та коням до черева. У самому селі була баюра, де виступала підземна вода, яку навіть у війну не могла здолати військова техніка. Це місце було неподалік від нинішнього магазину – бару "Маяк”.

Так було віками. Але вже у середині 60-тих років дорога була опоряджена як шосейна, по ній проклали кам’яну бруківку. Її ми і бачимо на фото, що було зроблене аматором фотографом біля лікарні.

А у середині семидесятих ту бруківку вкрило асфальтне покриття. Заодно дорогу значно розширили та від центру до лікарні на правій стороні був прокладений пішохідний тротуар із бетонних плит.

Та робота була зроблена завдяки турботам колишнього голови колгоспу Бабича Івана Антоновича. Саме йому завдячують односельці за новий клуб, дитячий садочок, нову школу. А ще раніше цей чоловік очолював "Міжколгоспбуд” та завод продтоварів, які він сам і побудував. Ось кому треба віддати шану, та закарбувати пам’ять про нього у назві вулиці у селі, бо він того заслужив, а Олександр Невський ніколи навіть не проїжджав Мошнами. [7]


А от згадане раніше старе Підбір’я ще у другій половині 19-го століття одержало свою нову назву, розділившись майже навпіл. Тоді підприємець - єврей збудував у сосновому бору смолокурню, яка переробляла живицю із сосни на каніфоль, дьоготь та скипидар. І все оте урочище відтоді стали називати Лахманом, за іменем чи то прізвищем власника тієї смолокурні. У 1920-му році смолокурня була знищена, спалена так званою бандою отамана Голого під час єврейських погромів, а старе урочище і до цього часу літні люди називають Лахманом (частина вул. братів Савченків до її закінчення навпроти повороту, або початку дороги на Тубільці).

Починався Лахман від Підбір’я, як і Чернече навпроти нинішнього магазину на теперішній новій вул.Червоноармійській. На цій вулиці проживають переважно переселенці, які у далекому 1963-му році були переселені із Замістя та Лютарівки. До речі, саме на роздоріжжі вулиць, що біля магазину колись і була перша у цих краях пристань на березі правого судноплавного рукава старого Дніпра (який розділявся на два русла в районі сучасного с. Березняки і протікав через урочище Чистик, попід Узвіз , попід ліс у Лахмані) До тієї торгової пристані, і приходила із заходу дорога від Руди... [12]

Вже у 19-му столітті княгиня К.А.Балашова, за знайомою схемою, тобто шляхом "мирової угоди”, заволоділа іще частиною старих монастирських земель, за щорічну компенсацію грошима монастиреві. Тоді також був виданий дозвіл людям на забудову і поміж двох вулиць, що були забудовані раніше, виникла ще одна, яку люди так і називали – Чернече (нині це вул. імені Григорія Костянтиновича Шаповала, яка названа на честь героя громадянської війни у 20-тих роках). Але там поселилися вже "вільні люди”, бо в той час кріпацтва вже не було.

У користуванні монастиря тоді залишилася лише частина колишніх земель та господарський двір, який знаходився між сучасними вулицями Шаповала та вулицею Червоноармійською (ДАЧО ф -148). У 1929-му році реквізовану у монастиря землю віддали у новостворений колгосп "Нова культура”. Комунари та колгоспні атеїсти стали називати ті землі Попівським. Отже, це одні і ті ж землі: Чернече і Попівське – то одне урочище, яке мошнівці називали по - різному. Ще залишився у пам’яті той колгоспний двір з колодязем та конюшнею. Під бором навпроти, на вул. Савченків стояла велика монастирська хата, що використовувалася колгоспом за потребою. На місці нинішнього магазину на вулиці Червоноармійській колись стояла на дубових сваях плетена із лози колгоспна комора, яка дуже смерділа дустом... А ще, у старій монастирській хаті був влаштований колгоспний дитсадок – яслі. Його відвідувачем в дитинстві був і я. Таким мені і запам’ятався той колишній колгоспний двір. [8]


А частина Підбір’я так і залишилася і тягнулося воно (від магазина на Червоноармійській) аж до Гомонівки, або до старого польського цвинтаря (нині там знаходиться дитсадок "Лісова казка”). Саме із цього місця виходила із містечка на захід вже згадувана нами стара корсунська дорога через Руду. Нині прямо на тій старій дорозі розмістилася із 1979-го року нова середня школа.

Чому назвали це урочище Гомонівкою, яке мало у своєму складі згаданий цвинтар та житловий масив із правої сторони колишнього русла Дніпра дотепер точно невідомо. Але є перекази, що колись там жив козак Гомоненко. До речі, прізвище Івана Гомоненка є 75-тим у списку мошнівської козацької сотні від 1649-го року. Гомонівку на захід перетинала стара Байбузька дорога (нині вул. Жовтнева), яка була однією із сторін трикутника у якому розмістилося польське кладовище із склепами. Східну частину того трикутника займала Гомонівка. Нині ця вулиця носить назву братів Савченків. На цій вулиці брати Феодосій, Григорій, Іван, Пилип, та Ілля Радіоновичі Савченки народилися та зростали. У роки фашистської навали в партизанському загоні загинули перші три брати, в боях на фронтах поліг брат Пилип, лише Ілля повернувся з війни... В повоєнний час ця вулиця і одержала таку нову назву. [2]

Частина згаданої Байбузької дороги йшла на схід від Гомонівки через правий рукав дніпровського русла, із дерев’яним містком на ньому ( до сучасного "Агротехсервісу”). Саме цю частину тієї дороги мошнівські молодиці прозвали Частоп’яном. Таку назву вона одержала через те, що біля того містка колись стояв найбільший у містечку шинок. Далі, мабуть, пояснень не потрібно, але треба зауважити, що і нині у цьому історичному місці стоїть вже сучасний шинок (також найбільший у селі) - "Бурхливий потік” (вул. Жовтнева). Далі за поворотом перед старим польським костьолом Різдва Божої Матері була вже територія мошнівського базару, але до того місця ми повернемося дещо пізніше. 

Старий польський костьол знівечений у 1935 році.

Донині невідомий рік побудови старого костьолу, є щодо цього різні версії, але усі вони не мають чіткого документального підтвердження. Є дані, що у м. Кам’янці – Подільскому, у старому місті стоїть донині костьол, що дуже схожий на мошнівський. І збудований він ще у козацьку добу. Мабуть, і мошнівський костьол збудований не пізніше, бо має чітко виражені риси фортеці. А такі фортеці потрібні були полякам, щоби сховатися у них від народного гніву. Нерідкими були повстання на Україні, коли уніатам було непереливки. Є записи дослідника Похилевича про те, що костел збудувала княгиня Балашова, але чітких документів про це донині не знайшлося. Навіщо було будувати фортецю у відносно мирний час? Нині вже давно немає господарських будівель біля костьолу, зникла оселя ксьондзя у якій колись була контора МТС, настала загроза руйнації і самій споруді старого костьолу. Про неї ніхто не турбується, а час невпинно робить свою справу... [7]

Навпроти Сметанівки, (нині вул. Леніна) із лівої сторони вулиці (як їхати від Канева), будинків не було, бо там завжди був неродючий пісок. Тож, у тому місці люди селитися не хотіли, і споконвіку та частина містечка носила назву Панської землі, бо вона була незаселеною власністю усіх хазяїнів Мошен. Тягнулися ті панські землі від Корчачиної землі до центру містечка. Вже після революції 1917-го року на тих землях від нинішнього заводу "Верес” до лікарні з’явилися людські оселі. Тому старовинних будівель у тому місці немає. Вже згаданий "Верес” був збудований у 60-тих роках минулого століття як завод продтоварів, біля нього збудували хлібзавод та "Сільгоспхімію”. А раніше, ще із п’ятсотих років ті землі пустували, лише невелику частину тієї території займав Слобідський цвинтар. Був він тут започаткований дуже давно, вірогідно, ще із початку перших поселень у Мошнах.

Із початку відомої в історії "Руїни ” 1686-го року, він більше не діяв, а через 60 років при черговій відбудові Мошен його перенесли в інше місце, де він є і понині. Зваживши на деякі неточності в обчисленнях, можна із впевненістю відмітити те, що нинішній цвинтар на вул. Кірова існує вже біля 260-ти років... А той перший цвинтар знаходився у місці, де тепер стоїть обеліск Слави. Раніше там була вільна територія із залишками паркових алей, пізніше там був стрілковий тир та стадіон імені ленінського комсомолу, а у семидесятих у цьому місці були збудовані обеліск Слави та сільський Будинок Культури. 


За ними, трохи далі до вул. Кірова ще у шістдесятих роках на колишніх панських землях був збудований "Міжколгоспбуд”, який нині вже не існує... [12]

За тим старим цвинтарем, до центру містечка були будівлі власників Мошен і тягнулися вони аж до вулиці, де тепер стоїть стара пошта. Там колись була економія, канцелярія, житлові приміщення та різні господарські приміщення. Саме туди і приїхав вперше у 1819-му році черговий власник Мошен М.С.Воронцов. Коли був закладений новий парк у 1820-му році та побудований двоповерховий дерев’яний палац в Мошногорах (на горі сусідній з горою, де стоїть санаторій "Нива”, в сторону с.Байбузи), це місце стало непотрібним. Тому за наказом князя всі ті дерев’яні будівлі були знесені та був збудований один красивий будиночок канцелярії в улюбленому господарем готичному стилі.

За переказами він був спроектований архітектором Є. Блюром, хоча є небезпідставні підозри, що його спроектував сам хазяїн, який досить добре розумівся в архітектурі. Колись там працював писар, що приймав скарги та прохання до чиншових господарів та була господарська бібліотека. Нині у цьому старому приміщенні, що є архітектурною спадщиною села, є намір сільської влади зробити сільський музей. На мою думку, кращого приміщення для цієї благородної справи знайти у Мошнах просто неможливо. 


А навколишня від нього територія орієнтовно із 1825-го року стала красивим парком у самому містечку Мошни.

Алеями цього парку з квітуючими клумбами прогулювалося не одне покоління мошнівців. Побував у ньому Т.Г.Шевченко, який відвідував Мошни неодноразово. За розповідями старожилів та родичів поета, зовсім недалеко, у селі Софіївці проживали його дві сестри, яких туди видав заміж пан Енгельгардт. Він мав багато друзів та знайомих у Мошнах. На жаль, ці моменти у біографії Кобзаря вивчені дуже поверхово, бо Мошни далеко не Санкт - Петербург...

А незвичний для наших місць будиночок добре зберігся донині. У ньому була школа, а пізніше молитвенний дім. Вже набагато пізніше, у 1901-му році поруч був збудований за наказом внучки князя М.С.Воронцова, княгині К.А.Балашової двоповерховий корпус пансіону благородних дівиць для дівчаток із заможних сімей - Еллінська школа.

За радянських часів із 1930-тих до 1979-го року тут була мошнівська десятирічка, так звана "Ленінська школа". Першим її директором був Тесля Андрій Степанович. Після "переселення” всіх шкіл села у новозбудоване приміщення в цій споруді знаходився комбінат професійного навчання. Нині ця велична будівля волає до людей зіницями вибитих вікон та понівечених дверей про допомогу. А з неї міг би бути чудовий музей села із картинною галереєю. Адже сотні картин талановитих мошнівських художників ( в тому числі Заслуженого художника України Бондаря І.І та самобутнього самодіяльного майстра пензля Прожоги В.В) припадають пилом на горищах. Не бідне село на вишивки майстринь, ще живуть у ньому інші люди, що мають неповторні таланти. Та немає нині, на жаль, на мошнівській землі меценатів Воронцових, Симиренків, Терещенків…

На межі 19-го і 20-го століть за ініціативою керуючого маєтком Максима Михайловича Крижановського та із дозволу княгині К.А.Балашової на краю панського парку в Мошнах було побудовано двокорпусну дерев’яну лікарню (частина лікувального корпусу залишилась і донині, тепер там розташований рентгенкабінет). Відкрита вона була на честь срібного весілля К.А.Балашової. Поруч був збудований також чудовий, різний дерев’яний будиночок в якому тоді жив Земський лікар. Він був ще й аптекарем, а у нього у підпорядкуванні були два фельдшери та дві повивальні бабці... [1]


У тому будинку і нині живуть медпрацівники, а позаду будівель лікарні був такий же красивий дерев’яний будиночок харчоблоку. Саме в останній споруді колись, ще у 20-тих роках була перша в Мошнах комсомольська організація, тут у голодні 1932 – 33 роки трохи підгодовували дітвору та оглядав їх лікар. Немало колишніх дітей, піонерів, завдячують життям саме цій споруді, де їм не дали померти. Нині того будиночка вже давно немає. [4]

Фото харчоблоку зберіг та передав мені нині покійний лікар Куріпко Адольф Микитович.
А спроектував ці будівлі знаменитий Київський архітектор Владислав Городецький. Його креслення та проекти цих споруд збереглися дотепер. Дотепер, якраз навпроти нового корпусу районної лікарні ще залишилася каштанова алея, яка була на території старої лікарні. Викликає велику тривогу доля цих дерев’яних споруд, що залишилися нам у спадок. З приміщення лікарні залишилася лише частина (інша частина згоріла у великій пожежі). До речі, в уцілілій частині колись був пологовий будинок, де народилася добра третина нинішнього населення села, в тому числі його "пацієнтом” був і я. Уцілів без змін лише будинок лікаря. Але й він нині має великі проблеми.



Час невтомно робить свою справу, дерев’яна споруда будинку лікаря зношується, руйнуються елементи її конструкції, тому досить скоро наші внуки вже не зможуть побачити цю красу. Як завжди, на ремонт та на збереження старовини у влади немає вільних коштів...

Із початку Сметанівки, за піщаними горбами, на схід, до старого русла р.Мошна здавна було іще одне урочище. То була одна вулиця, що тягнулася поряд із річкою Мошною аж до початку нинішнього цвинтаря. Називали ту вулицю Крячине. За переказами старожилів, таку назву урочище одержало через те, що на заплавах біля нього полюбляли гніздитися крячки – малі Дніпрові чайки. Їх було там безліч, і завжди стояв у тому місці страшенний пташиний гамір. Люди виганяли на пашу в ті заплави свою худобу, турбуючи тим крячок, тоді пташиний гамір був нестерпним, вони навіть нападали на тварин та людей захищаючи свої гнізда... Ще у революційні часи цю вулицю назвали вулицею імені Сергія Мироновича Кірова (Кострикова), що був соратником Леніна в революцію, але його загадково убили в Смольному інституті благородних дівиць у Петрограді 1 грудня 1934 року.

Тепер вона тягнеться аж до самої Спаської церкви, але досі невідомо яке відношення мав сам Кіров до Мошен…[6]

Старе русло р. Мошна (лівий рукав колишнього Дніпра) проходило колись через теперішнє Шкурине болото. Потім повертала та річка праворуч, текла попід Преображенською церквою, будинком Л.Д.Крамаренка (сучасною АЗС), попід колишньою земською Управою, а пізніше восьмирічною школою. Нині там знаходиться районна СЮТ, і виходила до дерев’яного містка на Поташні. Там і нині вимальовується досить крутий берег колишньої річки Мошна, або одного із рукавів старого Дніпра.

Про те місце буде розповідь дещо пізніше. А ми дійшли у своєму огляді до найважливішого та найстарішого урочища в історії Мошен. Це урочище Слобідка. Річка Мошна із північно – східної сторони була його кордоном, а із іншої, південної сторони кордоном були вже згадані "панські землі”.

Саме на цих, найвищих "сухих місцях” і було започатковане в давнину поселення Мошни.

Ще до 1482-го року володів тим невеличким поселенням київський боярин Єршевич. Татари спалили те поселення та забрали людей у неволю. Тому і звернувся син боярина Єршевича – Васька Єршевич до литовського князя Олександра про дозвіл відбудувати те поселення знову та заселити його ясачними людьми. Про це ми вже знаємо із раніше записаних даних. Ясою в той час називали сигал про небезпеку і посилали його саме ті люди.

Князь литовський Олександр добре розумів важливість таких поселень, тому у своїй грамоті від 17 травня 1494-го року такий дозвіл надав. Отже, як уже зазначувалося, ця офіційна дата і стала надалі відправною у відліку віку Мошен. Але з усього видно, що люди жили тут ще задовго до того. І той відлік, що почався із поселення Слобідки дещо не вірний, бо стара, спалена татарами Слобідка вже давно була їх серцевиною. До речі, ясачні люди, що жили на Слобідці не сплачували ніяких податей, бо такою податтю було їхнє власне життя. Довгожителів серед них не було, адже татарські розвідники перед розбоєм намагалися спочатку знищити сторожові пости. Про них ми вже згадували у своїй розповіді про Горбані. Але пости були не тільки там, найголовнішим був ясачний пост на горі Шпиль, що була останньою у Мошногірському кряжі. З висоти було добре видно всю округу та усі пости, а самі спостерігачі були недосяжними для ворога. Посланий з висоти сигнал про небезпеку дуже швидко поширювався в окрузі та на іншій стороні Дніпра. Ця гора є і нині, на ній колись стояла башта Святослава, а тепер там розташувався відомий далеко за межами черкащини кардіологічний санаторій "Мошногір’я”

Починаючи від Івана Дашкевича, усі Черкаські намісники та старости вважали Мошни форпостом у боротьбі з людоловами, бо вони входили у прикордонну варту, тому саме тут і почало зароджуватися козацтво, як таке. [7]

Мошни боролися з татарами, від них же вони найбільше і страждали. Не маючи укріпленого якогось місця, вони не раз були охоплені полум’ям, бо кара татар за свої невдачі падала на містечко. А у 1553 році Черкаський та Канівський староста Дмитро Вишневецький (Байда) заснував Запорізьку Січ, щоби зупиняти загарбників ще на підступах до Черкаських теренів. Першими козаками у Запорізькім Лузі і стали черкащани. Серед них, без сумніву, були жителі мошнівської Слобідки. Саме ці краї, так сталося, вважаються колискою козаччини. Схоже на те, що мошнівці брали участь у виборах першого Гетьмана України. Ним і став Байда...

Звідси, із Мошен поплили до Січі збудовані мошнівськими умільцями бойові козацькі судна – легендарні двостернові "чайки”. Слобідка на р.Мошні стала засновником суднобудування на Дніпрі. Правда, сама судоверф була у Поташні, бо там був близький вихід у Дніпро та не заважав місток через річку. Отакою була стара Слобідка...

Нині на тій території розміщені вулиці: Кірова, Комсомольська, Радянська, Рибальська та частина вул. Шевченка. Місце, де сходяться на вигоні п’ять вулиць донині старі люди називають Толокою. Звідки така назва наразі теж невідомо, та можна зробити припущення, що та назва має цілком народе походження.

На тому вигоні завжди "товклися” люди, бо оминути його було неможливо, мабуть, звідси і назва... Відоме в селі те місце іще тим, що тут на роздоріжжі стоїть братська могила, у якій поховані 43 людини - жителі Мошен та люди з навколишніх сіл. Восени 1943-го року їх розстріляли німецькі зайди за те, що вони чимось не догодили їхній владі... [2]

Другим, дуже цікавим місцем на Слобідці був інший вигін, де також сходилися три вулиці. Там колись стояла Миколаївська церква (перехрестя вул. Рибальської, Радянської та Шевченка). Була вона дерев’яною, але стояла на підмурку із цегли. Цеглу із того підмурка викопують селяни у тому місці на городах і досі, хоча церква перестала існувати ще в середині 18-го століття. До цієї церкви були приписані люди із Піску та Дашталівки. Та є відомості, що і жителі с.Лозівка були прихожанами Миколаївської церкви. За переказами старожилів, в неї вдарила блискавка і більше в тому місці церкву не будували... М.С. Воронцов наказав розібрати пошкоджену церкву та з її матеріалу збудувати х