Загадкові хрести.

Вивчаючи більш ніж півтисячолітню історію Мошен із старовинних документів, легенд, розповідей та переказів старожилів, інколи натрапляєш на досить таки цікаві речі. Є факт, а документи та розповіді старожилів частенько вступають у протиріччя одного з іншим. Насправді ж вказані події відбувалися в одному і тому ж місці, але у різний час. Незнання людьми перебігу подій, що відбулися досить давно, інколи зв’язуються респондентами воєдино спотворюючи істину. Тоді доводиться або відкласти на деякий час цю тему, або спробувати віднайти певну вірогідність подій. Такою нез’ясованою до кінця темою був факт існування високого дубового хреста на узбіччі дороги між низинною та горішньою частинами Мошен – Ревками. Нині це відрізок автодороги до Корсуня, що біля Мошнівського лісництва.

Як свідчать перекази та документи Мошнівської протопопії у цьому місці хрест стояв завжди. Ще із часів козаччини він вказував на місце збору Мошнівської козацької сотні, а все урочище і понині носить назву Значок. Відомо, що ця назва зв’язана з іменем лубенського сотника Кирила Значка. Коли він пішов на заслужену пенсію (а козаки до неї зазвичай не доживали), так стали називатися місця збору козаків у похід. Пізніше, з ліквідацією козаччини хрест залишався на своєму місці, але вже в іншій іпостасі. Настоятелі дерев’яної мошнівської Успенської або Пречиської церкви визначали у ньому центр свого приходу. Звісна річ, дерев’яний хрест ними доглядався та поновлювався.

Слід зауважити, що із трьох мошнівських православних церков саме в Успенській знаходилася Мошнівська протопопія про що свідчать старі церковні документи. З них відомо, що саме настоятелем Успенської церкви Олександром Степановичем Висоцьким у 1868 році була започаткована перша в Мошнах однокласна церковно - приходська народна школа. Він був у ній першим вчителем. Трохи пізніше, в 1892 році була відкрита ще й двокласна земська школа, приміщення якої існує і нині. На жаль, сама Успенська церква була знищена владою та атеїстами у 1937 році. А хрест біля дороги залишився…

Принаймні так усі вважали і чомусь не звертали на нього своєї уваги. Та одного разу мені довелося побувати біля цього хреста і зробити світлини. Одразу в око впало те, що хрест повернутий на схід, а на ньому ще залишився досить нечіткий викарбуваний на дереві напис: *1896 р. Сергей Пегоцфирели +1920 р.. На жаль, прізвище може бути дещо інакше, бо три літери в його середині майже не читаються – знищені часом.

Стало цілком зрозумілим, що такі хрести були тільки у покійників, але надгобка біля хреста чомусь немає. Отже, щось тут не відповідало дійсності та зібраним свідченням. Довелося знову потихеньку почати опитування старожилів, котрих нині залишилося не так вже й багато. З їхніх розповідей з’ясувалося, що хоча хрести і стояли майже в одному місці, але один до одного не мали жодного відношення. Того, церковного хреста з його славною історією, що стояв на високому схожому на курган горбі у бору вже давно немає, він перестав існувати ще в 1923 році. Тоді войовничо налаштовані атеїсти спалили капличку на ревчанському цвинтарі та зрубали церковного хреста. На його місці, на так званій Лисій горі стихійно заснувався круглий танцювальний майданчик, де сільська молодь літнього часу вдихаючи приємний запах лісових гвоздик, що росли у тому місці, влаштовувала танці під гармонію. З ностальгією у голосі розповідали про це мошнівські старожили, адже саме там багато з них зустріли свою половинку. Такі сім’ї, як правило, не руйнувалися. До речі, той стихійний танцмайданчик проіснував аж до кінця шістдесятих років переживши нардоми, агітклуби та німецьку окупацію…

А існуючий донині хрест був поставлений майже одночасно з руйнацією старого. Розповіді про це різні, але з них вимальовується досить цікава картина: Давно, ще за часів господарів – князів, мошнівський лісничий Ананій Гречуха розбив лісові угіддя на квадрати. Такі квадрати мали кордони, де тимчасово проживала охорона. Колись, ще з дореволюційних часів у зазначеному мною місці був також лісовий кордон де стояла дерев’яна хатинка лісника. Господарював у ній лісник Сергій Пегоцфірелі – досить відповідальна за свою справу людина. Невідомо чим завинив чоловік, але одна із банд (у той час їх було немало) вчинила над ним жахливу розправу. Познущавшись його зарізали та вкинули у палаючу хатку – кордон. Навіть хоронити було нікого… Колишні його співробітники на місці загибелі свого колеги поставили тоді міцного трьохметрового дубового хреста, що стоїть вже 91 рік. Звісна річ, що це лише загальна версія тих далеких постреволюційних подій, немає про них ніяких згадок у документах, немає свідків, немає розповідей про долю його родини, принаймні наявність прізвища явно грузинського походження у Мошнах не прослідковується. Але, ще залишилися спогади старих людей про колись ними побачене та почуте.

Ось так і зникають певні протиріччя у розповідях людей та свідченнями старих документів відкриваючи нам невідомі та загадкові сторінки історії. Тієї, що не була записана у підручники.

За іронією Долі нове Мошнівське лісництво збудоване майже на старому лісовому кордоні. Від нього до вказаного хреста лише декілька десятків кроків. Мабуть, ніхто з його співробітників і не здогадується про трагедію, що розігралася у цьому місці багато років тому. Є надія, що тепер вони візьмуть шефство над реліквією та впорядкують її місцезнаходження. Адже, Сергій Пегоцфірелі був їхнім колегою, що загинув у свої 24 роки оберігаючи державне добро.

Сергій Гречуха. Краєзнавець. с.Мошни. 2011 р.

Матеріал був опублікований в газеті «ПЦ» у тому ж 2011 році. З того часу були звернення до керівника лісництва та до окремих лісників цієї державної установи. Та результату ніякого, на жаль, немає. Так і стоїть занехаяний хрест біля самого лісництва. Дарма, що про нього вже описано в романі «Залишенець» або «Чорний Ворон», дарма, що юний лісник віддав своє життя за добро держави – кому воно оте потрібне?