Старовинна легенда та башта Святослава

Черкащина на диво багата місцями та урочищами про яких складено людьми немало розповідей, переказів та легенд. Деякі з них існують донині, бо зафіксовані у книгах та старих документах, але є й такі, що відходять у небуття разом із їхніми носіями. Різні фактори сприяли їхньому зникненню: пожежі, війни, революції та звичайна людська байдужість.

Такими цікавими для нас була легенда, а пізніше просто переказ про виникнення назви досить оригінальної споруди, що існувала колись поблизу Черкас, у Мошногорах.

Та споруда - башта, що була схожа на маяк споруджена у 1837-му році господарем тих місць, графом Михайлом Семеновичем Воронцовим, та названа на честь київського князя Святослава Хороброго. Стояла вона на горі Шпиль, а пізніше Святославовій горі, недалеко від нинішнього села Будище, де тепер розміщений відомий в Україні кардіологічний санаторій «Мошногір’я».

Чому саме Святославовим іменем названо цю вежу? Донині та назва залишається загадкою, що має безліч версій та розповідей. З однією такою версією – легендою чи родинним переказом хочу познайомити своїх читачів. Передавалася вона із вуст у вуста на побутовому рівні. Треба знати, що вона була не єдиною, були й інші здогадки та припущення, яких за віки виникло немало. Але в моїй розповіді наголос стоїть саме на цій, мало відомій, яка має багато протиріч, але, як і інші, дає підгрунтя для роздумів... Її почув мій дід, Гречуха Степан Степанович, 1902 р.н., від свого батька Степана Григоровича Гречухи, що колись був останнім економом у мошнівському володінні К.А.Балашової - внуки С.М.Воронцова. Там, у великій бібліотеці було зібрано немало матеріалів та книг, що стосувалися історії родини Воронцових, заміток відомих дослідників та газетних вирізок того періоду. Прадід – економ був грамотною людиною та мав доступ до тих записів, тому його переказ заслуговує на увагу. На жаль, першоджерела згоріли разом з маєтком у революцію 1917 року. Залишилася лише розповідь нині покійного діда, який не мав жодного інтересу якось перекручувати колись почуте. Схожі розповіді були і в інших людей.

Звичайна цікавість краєзнавця, загальновідомі історичні джерела та відомості дозволили мені зробити дослідження, що аж ніяк не претендують на якісь наукові преференції. Вони просто роблять цікавою та підкріпленою деякими фактами стару легенду. Отож, згадаємо історію…

...Як відомо, потерпівши поразку від грецьких та болгарських військ, київський князь Святослав із великим скарбом залишив Болгарію восени 971-го року. Добиратись до Києва не став, бо знав, що Дніпро скоро замерзне, тож став чекати весни в гирлі Дніпра. Зраджений своїм воєводою Свенельдом, що повів своїх варягів іншим шляхом, відколовшись від дружини Святослава, князь залишився у скрутному становищі, що мало трагічні для нього наслідки. Знесилена дружина навесні вирушила до Києва, але на Дніпрових порогах їх вже чатували печеніги, котрим греки розповіли, що іде Святослав з великим скарбом та малим військом.

Для печенігів Святослав був найбільшим ворогом, бо не раз відганяв їх від стін Києва, а тут ще й ішла мова про скарб, який везе додому князь! Отак і почалося полювання на дружину Святослава. Переправляючись через пороги, біля нинішнього села Микільське на Дніпрі, біля порога Ненаситець, князь та його дружина зіткнулися з печенізьким ханом та його численною ордою. Не виключено, що печенізький хан Кюря здобув перемогу над Святославом не без допомоги варяга Свенельда, який давно мріяв захопити владу у Києві.

За офіційною версією, Святослав у тому бою загинув, але насправді він на кількох лодіях, які тоді вдалося перетягти через поріг, згідно легенді, з невеликою охороною все ж вирвався на чисту воду, інша частина його дружини загинула. Скарб, який віз князь, увесь дістався печенігам. Саме це дало князю можливість вислизнути із пастки, бо печеніги ще деякий час були зайняті переділом здобутого добра. Зранені воїни та і сам Святослав на воді були недосяжні для ворога, та пристати до берега вони не могли, бо печенізький хан довідавшись що серед убитих Святослава немає, влаштував за ними велику погоню.

Долаючи зустрічну течію ріки, дійшли тоді воїни по воді до острова на Дніпрі, де він роздвоювався на два рукави біля пасма Руських гір з крайньою горою Шпиль. Знесилений Святослав вирішив дати людям відпочинок, тому отаборився на тому острові, підступи до якого навкруги залила паводкова вода. Знаходився той острів вже на кордоні Київської Русі, до Канева звідси було зовсім недалеко, а далі – такий бажаний Київ! Як Ви вже здогадалися, місцем того військового табору були мошнівські терени...

Зморені люди поснули, то був їх останній сон, бо печеніги тихо переправились на острів вплав, тримаючись ха хвости своїх коней, та заскочили їх уві сні, зненацька. В тій січі, у травні місяці 972-го року і загинув Святослав Хоробрий, який був на престолі усього 8 років і мав від роду усього 30 літ. З його черепа печенізький хан Кюря наказав зробити чашу із написом – “Чужого шукаючи, своє загубив”. Історія ця для загалу лишилася невідомою, бо печеніги літописних записів не вели, а греків, роздратованих болгарів та його недруга Свенельда тоді влаштовував сам факт загибелі Святослава, а не його деталі.

А що стосується назви згаданої нами споруди, то граф Воронцов мав на те дуже вагомі причини. Прадід розповідав, що назву ота башта, своєрідний маяк на суші, одержала завдяки цікавому випадку, що мав місце в 1830 році. Саме в той час проводилось спорудження фундаменту Спасо – Преображенської церкви в Мошнах. При виконанні земляних робіт там було виявлено багато кісток людей, рештки зброї та військових обладунків, що були у землі майже на усій території будівництва. Граф М.С.Воронцов був розумною людиною, він мав досить добру освіту, тому запросив на те місце істориків. Вони і встановили, що то були залишки обладунків русичів та печенігів, але наявність добрих кольчуг та інших знахідок вказувала на те, що русичі були досить заможні, із знаті... Саме тоді і була вперше почута ота стара легенда.

Вражений почутим, граф вирішив назвати споруджувану ним башту іменем Святослава, князя Київського. Стояла вона на горі за 8 верст від храму, отже звідти з висоти 27 сажнів або майже 58 метрів добре було видно справжнє місце загибелі Святослава на острові, котрий утворював Дніпро, поселення на якому вже набагато пізніше назвали Мошнами.

Знав про цю легенду і згадуваний Т.Г.Шевченком дослідник парку М.С.Воронцова, Михайло Грабовський, гаряче підтримав її, але не став іти проти усталених канонів, та ще ота відома нелюбов Тараса до цієї башти, зіграла в цьому неабияку роль. Т. Г. Шевченко у своїх записах, в щоденнику від 07. 09. 1859-го року писав:

«Не могу дознаться, на каком народном предании основываясь, покойный князь Воронцов назвал в своих Мошнах гору обыкновенную Святославовою горою, с которой этот пьяный варяг – разбойник любовался на свою шайку, пенившую святой Днепр своими разбойничьими ладьями. Я думаю это просто фантазия сиятельной башки и ничего больше. Сиятельному англоману просто пожелалось украсить свой великолепный парк башнею, вроде маяка, вот он и сочинил народное предание, приноровив его к местности, и аляповатую свою башню назвал башнею Святослава. А Михайло Грабовский (не в осуд будь сказано) чуть-чуть было документально не доказал народного предания о Святославовой горе». Т.Г.Шевченко чомусь недолюблював цю споруду, це добре видно із його подальшої творчості, де він неодноразово про неї згадує в недобрих тонах. Вона фігурує у його містерії «Великий льох» згадкою про трьох ворон, що в лісі на маяку сиділи, писав і в інших творах Шевченко про те, як “- пани настроїли веж до неба, щоби при потопі повилазити на них, та дивитися як мужики тонутимуть, або щоби все бачити, щоб люди не крали...” Отже, коментарі, як кажуть, зайві, бо з усього видно що від записів Шевченка, так і випромінюється негатив. Цілком можливо, що після отаких висловлювань Кобзаря у багатьох дослідників просто зникла цікавість як до самої вежі, так і до її назви.

На жаль, бо перебираючи різного плану записи та свідчення людей все більше з’являється впевненість, що не все так просто, у цьому питанні.

Ця місцевість здавна мала свій неповторний рельєф, залишки якого добре видно до цих пір. Залишився він від часів, коли старий Дніпро був у своєму старому руслі. Протікав Славутич від нинішнього села Березняки, далі розділявся на два рукави, які утворювали посередині острів. Трохи раніше 1494-го року на ньому виникло поселення з назвою Мошни. Потім, перед самими горами, ті рукави ставали знову одним руслом, огинаючи зі сходу природню перепону. Протікав тоді Дніпро через старий фарватер, де розташоване нині село Будище, добігаючи до закінчення гір, а потім різко звертав праворуч, де знову розділявся на два рукави. Правий рукав (Тясмин) був судноплавний, а лівий мілкий, так звана Гречанка - місце де торгували грецькі купці лише весною, під час паводків. До речі, ще Геродот називав острів, що утворювали Тясмин (Ірдинь)та Гречанка островом св. Георгія. Пізніше там було засноване м. Черкаси. Нині мілководна колись Гречанка стала великим Кременчуцьким морем. Згадане гірське пасмо закінчувалося високою горою, що здавна носила назву Шпиль. Саме це місце, було найнебезпечніше у військовому плані. З тієї гори було добре видно Дніпро в обидва боки, отож на Русі воно було відоме здавна. Саме тут було найзручніше русичам перепиняти недругів, та не пускати їх далі на Русь. То чи бував князь Святослав у тому місці? Цілком можливо, бо він був знаним воїном та добрим стратегом, тому присутність його в такому місці дуже вірогідна. По Руських горах (пізніше Мошногір’ю) в той час проходили кордони Київської Русі. Як свідчать літописи, саме в цих місцях зустрічали Русичі торгові каравани суден та озброєним екскортом супроводжували їх до Києва. Як бачимо, та гора здавна вже мала назву здавна, а ім’я Святослава носила лише башта..

Непрямим доказом про бій, котрий відбувся на території нинішніх Мошен можуть бути знахідки, біля церкви в 60 – ті роки. Тоді, копаючи погреби на виділених під забудову ділянках, люди знаходили залишки кольчуг, наконечники стріл, людські кістки та інше. Все це і вказує, що на тому місці на території нинішнього храму та поблизу нього в далекому минулому відбулася немала битва, і програли її, вірогідно, русичі. Бо їхніх залишків було набагато більше.
До речі, оті знахідки ще в 60-ті роки стали надбанням Черкаського обласного краєзнавчого музею, що розміщувався тоді на вул. Гоголя, біля центрального базару м. Черкаси. Особисто я, ще в дитинстві передав туди знайдені людьми залишки кольчуг. За це платили аж 50 копійок, на той час немалі для дітвори кошти.

Ось що розповідав нині покійний настоятель храму Сидоренко Андрій Григорович: - Коли проводився благоустрій території храму, із південної його сторони рили траншеї під кабель для освітлення території та встановлювали новий паркан, саме тоді також знаходили такого роду знахідки. І в дев’яності роки стан речей не змінився. Отже, диму без вогню, як кажуть люди, не буває...

Завершуючи свою розповідь, хочу знову повернути читача у далеке минуле.

Зрадникові Свенельду таки вдалося тоді захопити владу у Києві, деякий час він правив містом, але кияни навідріз відмовилися визнати його своїм князем. Натомість вони звернулися за допомогою до сина Святослава – князя Володимира. Якоїсь битви у Києві тоді не було, бо кияни відкрили ворота міста законому князеві. Підступний варяг Свенельд утік, але недалеко. За Каневом князь Володимир наздогнав зрадника та скарав його на смерть. За збігом обставин та подія відбулася зовсім недалеко від Руських гір, або нинішніх Мошногорів. Як кажуть – доля…

Цікаве й те, що є легенда, існують факти, які опосередковано, але вказують на її правдивість, та чомусь протягом довгого часу вона залишилася поза увагою професійних істориків. Ніхто до цього часу не підтвердив чи не спростував стару легенду. Можливо, що десь у зарубіжжі залишилися якісь офіційні записи про ті старі події, але вони залишаються поза зоною доступу простих краєзнавців, а офіційна наука чомусь має інші завдання. На жаль…

Що стосується самої башти, її внутрішньої будови та використання знаттю читайте в подальших публікаціях.